Варвара перша отямилась.
— А наша малина! — гукнула налякана, і той вигук скинув їх раптом з гори в долину, під білу церковцю та тісні келії.
Знов чорний морок, знов море листу, та ж сама дорога. І поки мчались крутими стежками, як дикі сарни, сусідні гори, залиті вже сонцем, зелені і чорні, високі і нижчі, скакали з ними, росли і спадали, зникали й з'являлись, щоб гнати за ними. Добігли до церкви.
Снують по подвір'ю черниці, немов сновиди. Сюди й туди. З келії в кухню, з кухні у келії. Немов шукають, чого не згубили. Сонце вже припікає. Стоять прочане. Одна черничка гукає другій:
— Сестро Мокрино, неси самовар гостям…
— Неси сама…
І обидві зникають.
Горбата сестра Анфиса сидить вже в крамниці поміж образами, лиха, надута, чимсь невдоволена, немов паук той заснована вся паутинням злости, і стежить недобрим оком за ворогами.
Прочане чекають, стоять на подвір'ї. Висока, чорна, суне поважно в капличку до чаші з водою сестра-казначея. У руках має сачок на довгій тичці, озброєний в хрести, яким буде ловити не рибку, а гроші, що накидали в воду прочане. Навіть калитку на поясі в неї захища святий хрест.
Зупиняє Варвару.
— Що ж ви оце робите? Чом малини досі не рвете?.. Та ж матушка-ігумення…
Мовчать виноваті й хапаються бігти.
Матушка Серафима спускає очі до-долу і зтиха каже:
— Знов цеї ночі бачила…
