вітря зробилось прозорим та ясним, і буки зазеленіли у ньому, як рута. А там, де сонце торкнулось вершечків дерев, спалахнуло листя злотозеленим вогнем і стало прозорим, як скло. Здавалось, воно дзвеніло. Рядом курилась туманом важка соснова гора, закурена, вся спалена вогнем, який лизав ще червоним язиком вершечки пнів. А там знов бук та грабина, затоплені синім мороком ночі, немов повиті мріями, збігали, як драбина Якова з неба в долину та єднались з далекими тінями гір, прозорими й легкими, як дим з кадильниць. І вся ця гармонія ліній та фарб, цей ранішній сон неба, ця пісня тиші, здіймали душу у небо.
— Яка краса, господи! — зітхнула Варвара.
— Гарно… а в осени краще, — відповіла Устина.
Вона любила осіннюю пору, коли повітря таке прозоре, що гори, здавалось, зсувались і стояли, як стіни храма. Ліс одягався тоді у жовте й червоне листя, а сонце обертало його у золото й вогні. Їй здавалось тоді, що то сонми священиків, в золотих ризах, з засвіченими свічками в руках, правлять службу божу, а купи чорних сосон, мов сестри-черниці побожно схилившись, слухають святі слова. Вона чула тоді співи.
Вона любила холодні осінні ночі, повні місячного сяйва, коли ревіли в далеких горах олені та справляли смертельні бої, а гірські ліси, як море, котили чорні хвилі, по яких пливла, неначе човен з вітрилом, біла церковця.
Так страшно було у такі ночі.
Послушки рушили далі, а за ними рушили й гори, міняючи форми та фарби.
Корови зайшли вже далеко вперед і треба було їх наздогнати. Ліс все густішав, чорнішав.
