віддих його шелестить листвою, пестить обличчя, бадьорить груди.
— Емене! кель мунда!.. (йди сюди), — розтинається з подвір'я пискливий голос матері.
Значить, гостя вже нема, і можна вийти з хати,
Емене вийшла на поклик материн і мало не звалила з ніг двох європейок, що розмовляли з її матір'ю, очевидячки не розуміючи одно одного. Дівчата щось поясняли старій на миґах, показували на дім, на село, але все надаремне: стара не розуміла, хоч махала головою та удавала, що дуже добре тямить, чого вони хотять. З бесіди, проте, нічого не виходило. Спочатку гості були збентежені, але побачивши, що їх старання йдуть на марне, весело зареготались. Це осмілило татарок. Емене, яка досі скоса поглядала на чужинок, підступилась ближче і почала оглядати їх з голови до ніг. Очі в неї розбігалися; все її цікавило у тих незнаних їй істотах. Спочатку вона злегка смикнула одну з дівчат за одежу, а далі зважила на руці важку косу і, з захватом поцмокуючи, промовила:
— Карош… карош урус…
Ті сміялись і не боронились.
Цілком осмілена, Емене просто накинулась на гостей; вона гладила їм руки, лице й волосся, зазирала в очі, плескала по плечах, тулила до себе, розглядала й обмацувала кожну дрібничку їх туалети. Поцмокуючи та похитуючи головою, вона приязно й прудко белькотала щось незрозумілою їм мовою. Стара татарка теж не одставала од дочки й незабаром європейки опинились немов у неволі у диких: вони почали вже боятися коли не за цілість боків, то за одежу. Не випускаючи їх з рук, татарки назносили їм усяких ласощів, частували їх кислим молоком з брудної посудини,
