У підпари під образами горіла лямпадка. Святочний настрій спливав з богів і ліг на обличчя Підпари. Він говорив поволі, важко, наче одраховував гроші і перед людьми знов був давній Підпара. Народ товпився в хаті і в сінях. До нього прийшли, він знов був потрібний. Тоді як иншим знайти рівновагу. Він знав, що радить.
Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нестрах одняв розум, засліпив очі, Підпара не боявся нічого. Він був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надію спинити на ній свій біг та хай приходить військо, коли, вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тоді не буде за що карати всіх. Не село бунтувало, а тільки привідці. Коли б вони, було б спокійно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економію в пана? Вони. Хто ґуральню спалив? Таки вони. А усім гинуть за них? Рішитись хати — та що там хати — може й життя!..
Він хвилювався.
Підпара насував брови.
— Тепер він панське бере, а пождіть трохи — візьме і ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва, оддай. Той склав яку сотню — рішайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме, а тоді і в бідніших. Від них життя не буде.
Гаврило, Підпарин тесть, вплів в сиву бороду жовтий кістяк руки.
— Що там! Постріляти та й вже.
Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало як ніж серед тиші.
Світлиця важко замовкла. У мовчанці згоди, що затулила уста, страх родив подлість.
Коли б не було чого за це?
Тоді рудий Максим, староста сільский, витяг з кишені знак і почепив на груди.
