боятись. Що ти з них візьмеш? Ні кола, ні двора. Харпаки, злидні, призвели до біди, та й поховались. Сьогодні спалили ґуральню, а завтра підпалять у когось хліб. Не дурно каже Підпара: не жди добра од палія.
Олекса Безик радив вернути панові землю. Все ж буде менша вина.
— Ну, а ґуральня?
Правда, її не збудуєш наново. Чорні руїни гнітили, як нечисте сумління.
Одні питали, чи не краще б вийти на зустріч війску з хлібом та сіллю, упасти в ноги, скоритись.
Другі радили битись, не пустить козаків.
Але все це було не те.
Один тільки Підпара спокійно ходив між людьми і прислухався, а його очі, глибокі й суворі, щось замикали під наметами брів.
Усім здавалось, що Підпара щось знає.
Але Підпара мовчав.
Від кого пішла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може Підпара посіяв своїм суворим зором, а може вона сама зродилась і осіла глибоко в серці, як камінь на дно. Доволі, що люде мовчки її прийняли, як останню надію, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кілька людей, аніж ціле село. Важка таємна згода запанувала між людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив і зачинився знову. А в ньому, як сім'я в жіночому лоні, росло щось і стигло і падало тінню на замкнені обличчя.
В осінній пустці, що облягала село, чулось зловістне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке вимагало жертви.
