— Хіба ми за людей гірші? Уже ж рішили.
Невдоволені були, але верх брали Гуща та Прокіп.
Проте вечорами дехто запрягав коні і порожнем вимикався на ніч з села. Ходили і піші. Застромляли сокиру за пояс, мішок під плече і тягли через поле в сусідні села по панське добро. Ночами по розгрузлих дорогах без перестанку котились наладновані хури мішками зерна, картоплі, цукру. Ті, що виходили піші, вертались кінно, на панських конях, або гнали перед себе корову. На другий день висиплялись до півдня і лиш по колесах, умазаних в кал, сусіди знали, що той чи инший їздив вночі на здобич. Часом діти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молодиця шила, на заздрість другим, роскішний очіпок з шматини, якою пани оббивають стільці.
Ходила й Маланка.
Вона ледве приперла мішечок муки, засапалась і стогнала.
Андрій уминав смашні паляниці та все хвалив, але Маланка не їла:
— Чому не їси? — дивувався Андрій.
— Не можу. Чуже воно.
— На що ж ти брала?
— Всі брали, взяла і я.
Мука заважала Маланці, як мрець у хаті, вона не знала, куди її діти.
Багачі причаїлись. Їх наче не було в селі.
— Щось наших верховодів не чути, полякались, сидять по хатах, — сміялись люде.
Але там, де їх було багато, вони не мовчали.
Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пісок, оповідав:
— Прихожу в село, день будній, а люде до
