боялась Підпари. Він був неласкавий, суворий; вічна турбота ховалась у нього під волохаті брови, блищала сріблом в чорнім волоссі. Він штурхав ціпком кабанів, здіймав їх на ноги і мацав хребти. Не дивлячись на Гафійку, говорив до неї суворо:
— Гляди, мені, дівко, щоб чисто ходила біля свиней… Божа тварина любить, щоб дбали за неї.
Опріч Гафійки було ще два наймити. Підпара варив з челяді воду. Йому все було мало роботи. Він сам робив за двох. Коли наймити їли, голодні, багато, він бурчав жінці: «як їсть, то впріє, а як робить, то змерзне… Стук-грюк, аби з рук…» Коли ж страва була недобра, і наймит клав ложку, Підпара сердивсь: «злидні! що воно їло удома? Юшку з картоплі».
Гафійці здавалось, що то він про неї говорить.
Особливо Підпара ненавидів, бідних. Зсував густі брови і з призирством цідив крізь зуби: «голота! що воно має… Як би робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазіхає»…
Хоч те було добре, що хазяїн рідко сидів у хаті. Він вічно був у полі, на сіножаті, в клуні, біля свиней. Скрізь од високої постати падала тінь — і там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидче.
Часом, в неділю, Підпара здіймав з жердки жупан і надягав на себе широкий пояс.
По відході Підпари хазяйка мліла, наче вмірала.
— Пійшов на сход.. ох, ох… щось колить у грудях… Мого люде слухають дуже… що скаже, так вже і буде… Страх — поважають. Хотіли за старшину обрати, та мій не хоче. Щоб ще розтіклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!
