прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес під плотом? І що бо він каже, господи боже….
Але Хома помалу одходив. Злість і прокльони розсипались раптом в хриплий, застужений сміх.
— Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твій могорич. Гайда до Менделя.
Андрій посміхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой, як би охоче він сам напився на радощах пива, та…
— Вірите, Хомо…
— Ну, ну… не маєш? Чорт із тобою… теж «фабрикант». Я йду…
Андрій дивився в спину Хомі, але перше, ніж зникла похила фігура, затихло шипіння зелених гадючок, погасли пекучі слова, і одно тільки дзвеніло в Андрієвих грудях — ґуральня!
Він хотів ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком і мняв шапку в руках.
— Ґуральня буде?
— Ґуральня.
От. Тепер вже напевно. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні, пустить в рух колеса, паси, машини і людську силу.
Село, хлібороби, земля…
Яке все бідне, злиденне…
Кроти! Залізли на зиму у білі нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, різати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пісна, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Не хліб, а кукіль родить, будяки, хопту. Годуйся!..
А тим часом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.
Намножилось вас. Хоч би милосердний го-