вий 1848 рік прошумів безслідно понад забутою богом і людьми Галичиною. Темна і забита народна маса не брала участи в боротьбі за правові форми житя в Австрії. Тільки зміни, що увільнені від панщини селяне з невільних рабів зробилися вільними наймитами-пролетарами.
Народної маси не торкнулося й те національне відродженє, котре 1848 рік приніс Галичині. Воно захопило собою тільки дуже невеликий гурток духовної і світської інтелігенції. Тай її національне розумінє вичерпувалося в заяві національної окремішности, що я, мовляв, не поляк а русин і греко-католицького обряду.
Демократичні думки, що йшли з сходу, не лишали сліду по собі. Щирі заміри Шашкевича завмерли з його смертю. Шевченкова поезія спалахнула і в Галичині, загоріла і згасла. Для галицької інтелігенції, що виросла в польській культурі і некультурности і в австрійських політичних умовах, Шевченко був за радикальний, за мужицький, за православний. Вона приняла від нього тільки жаль, що було колись панували. Та не згодилася, що більше не будем.
Від 1848 року українські духовні і світські інтелігенти в Галичині не переставали надіятися, що їм дістанеться хоч частина галицьких урядів, посад і почестей, занятих
