ховали борони — до гори зубами — в траві і наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.
Казали: ватажок Стєнька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо і буйний, неначе буря і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стєньку, той ішов за ним і в огонь і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди і вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував, — так переказували по селах, по заводах:
— Збираймось до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час росплати. Гей, виходьте на шляхи — чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте із лісів, із нетрів, із темряви. Летіть, як метелики, на світло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б'ють на сполох! Невже ви не бачете, що ми видераємось з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку — знову безодня — темна, склизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!..
І брали ножі і точили ножі, а Стєньчине слово лунало по оселях, виходило із лісів, відходило далеко — далеко. І знову палали панські маєтки і череп'яні покрівлі. Ходила крівава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.
… І піднялись тоді вороги, вовчі загони пустили на Стєньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер літав юнак по оселях та підіймав пригноблених і пригноблені тягнулися з усіх кінців до нього і лилася цебрами ворожа кров.
|
|
