„Завждѣ я служивъ єго царскому величеству вѣрно, й теперь нѣякого лиха не кою, й хочь мы зъ во̂йскомъ своимъ рушили, та зовсѣмъ не думаємо наступати на мѣста єго царского величества; я то̂лько хотѣвъ втихомирити домове свавольство, й теперь втихомиривши єго, мы вертаємось до дому, покладаючись на ласку єго царского величества, сподѣваючись, що во̂нъ, православный государь, не попустить, що бъ проливалася кровь христіяньска. Те намъ то̂лько дивно, що бояринъ Шереметевъ зъ Украиною по ворожому поводиться, посылає на козако̂въ своихъ во̂йсковыхъ, а ти̂, запевнени̂ ласкою царскою, забивають та въ неволю хапають людей по нашихъ мѣстахъ та селахъ“.
Долгорукій у своѣмъ листѣ докорявъ єму, що во̂нъ затримувавъ Портомоина та Тюлюбаєва, ще й завдавъ ихъ у хурдигу. Выговскій во̂дписавъ: „Усе се лиху пеню на мене звели; я ихъ не затримувавъ, а вони сами̂ по своѣй волѣ зо̂сталися: черезъ свавольцѣвъ бояться ѣхати; у хурдигу нѣхто ихъ не завдававъ: й ходили вони, й ходять собѣ на волѣ; а якъ я въ Чигиринъ приѣду, заразъ пущу ихъ зъ великимъ почотомъ до до єго царского величества.
Во̂йско козацке по̂шло назадъ.
Замѣсць царского посла, що сподѣвався Выговскій, та ласкавого слова й сповненя усѣхъ єго вымагань, прийшовъ гро̂зный листъ царскій (зъ 24. вересня) до всѣхъ Украинцѣвъ, а переважно до козако̂въ полку полтавского, яко до недавныхъ ворого̂въ Выговского. Та грамота перелѣчувала всѣ лихи̂ вчинки Выговского проти царя, ганила, що во̂нъ нападавъ на Пушкаря, не до̂ждавшись московского во̂йска, якого самъ же во̂нъ й прохавъ; признавано за явну зраду цареви єго таки̂ вчинки: якъ затриманє Портомоина й Тюлюбаєва, нападъ на Кієвъ, остатня оповѣстка Кикину про думку, що бъ бити на Ромодановского й выгадка, буцѣмъ бы то московскій урядъ намѣряється побити всю старшину та выгубити козако̂въ, грамота вызнавала за зраду цареви. Царь не покладавъ нѣякои вины на сво̂й урядъ за те, що во̂нъ не давъ помочи Пушкареви: мусивъ же во̂нъ няти вѣры гетьманови, обраному народомъ.
