— Хто йде?
— Том Соєр, „Чорний местник еспанських вод“. А ви хто такі?
— Гек Фін, „Крівава рука“, Джо Гарпер „Пострах моря“. Том дав їм ті прізвища із своїх улюблених книжок.
— Добре! Подайте гасло!
— Два голоси хрипло й шепотом виповіли страшне слово, яке в нічну тишину внесло грозу: кров!
Потім Том спустив зі шпиля у низ свою шинку, і сам скотився слідком за нею, пообдиравши на собі і шкіру і одіж. Він міг спокійно зайти вигідною й широкою стежкою. Алеж як бути піратом і не зазнати небезпек і пригод? „Пострах моря“ приніс добрий кусок солонини, що під нею аж угинався. Фін, „Крівава рука“ вкрав казанок до варення, пригорщу тютюневого листя і кілька шульок кукурудзи, щоби з них поробити люльки. Та з піратів не курив ніхто, окрім його одного.
„Чорний местник еспанських вод“ сказав тепер, що не можна виряжатися в дорогу без огню. Ця гадка була розумна, але що було робити, коли там тоді ще не знали сірників. Хлопці помітили, що зі сто метрів вище на великому сплаві блимає вогонь. Вони підкралися і взяли дві головні. З тої виправи зробили вони справжню, небезпечну пригоду. Раз-у-раз клали палець на уста на знак, що треба мовчати, цитькали, хапалися за кінджали, яких у них не було, пошепки видавали прикази, що як тільки „ворог“ ворухнеться, то зараз же затопити йому в груди кінджал, бо „мертві мовчать“. Вони дуже добре знали, що на сплаві нема нікого, бо всі пішли в місто, але це їм не перешкаджало зробити все по розбишацькому.
Нарешті наші герої відбили від берега. Том був капітаном. Гек сидів при задньому, а Джо при передньому
