не зроблять. „Я втомився, йду вже спати, треба очі замикати, Боже-отче, дай“, —
— Псс!
— Що таке Геку?
— Та се люди, принайменше один із них. Я пізнаю голос старого Поттера.
— Справді? І вірити не хочеться.
— Зовсім певно. Тільки не рухайся, то він нас не побачить. Пяний, як звичайно, старий чорт!
— Ну, добре, я й не писну. Станули. Знов ідуть, — горяче-зимно-лід-літно-тепло-ой! тепер горяче, пече! Псс! — вони вже тут. Я й другого пізнав по голосі. Се індієць Джо! Так, так, справді він — проклятий розбишака. Краще вже мати діло з самим чортом. За чим вони сюди прийшли?
Голоси втихли, бо троє людей підійшли вже до могили кривого Вілліємса і спинилися кілька метрів від того місця, де причаїлися хлопці.
— Ось тут! — промовив третій голос і світло від ліхтарні впало на лице молодого лікаря Робінзона.
Поттер і індієць Джо несли ноші, а на них мотуз і кілька лопат. Вони положили те все на землю і стали розкопувати могилу. Доктор поставив ліхтарню в головах могили і сам сів на землю, спершися на вяз. Він був так близько, що хлопці могли дістати до нього руками.
— Спішіться люди! — сказав тихим голосом, — бо ось-ось зійде місяць.
Копачі щось забурмотіли і копали далі. Кілька хвилин чути було, як рипіли лопати та шаруділа земля й дрібні камінці, що їх копачі викидали з ями. Нарешті лопата стукнула об віко домовини. За хвилю видобули її копачі на верх. Потім вони підважили віко лопатами, видобули з домовини мерця і кинули на землю. Якраз виплив зза хмари місяць і освітив мертвецьке, бліде лице. Притягли ноші, положили на них мерця, прикрили
