а потім розпрощалися. Так ніжно, як ніколи, тітка Поллі сказала Сідові й Мері „добраніч“. Сід попхикав трохи, а Мері заплакала зі щирого серця.
Тітка Поллі клякнула і молилася за Тома з таким чуттям, так горяче, з такою безмежною любовю в кожнім слові, в кожнім тоні свого старечого тремтючого голосу, що вона ще не скінчила, а Том майже плавав у своїх щирих сльозах.
Він мусів ще довго лежати тихо, бо тітка раз-у-раз в ліжку переверталася з боку на бік, хлипала і зітхала. Нарешті задрімала, але й крізь сон хлипала. Тепер виліз зпід ліжка, випростувався і вдивлявся в тітку, прислонюючи світло рукою. Серце йому розривалося з жалю. Він вийняв із кишені кору і поклав біля свічки. Нараз щось подумав і завагався. Його лице аж засяло від щасливої гадки. Швидко сховав кору знову в кишеню, нахилився над тіткою, поцілував стареньку в уста і викрався так само тихо, як прийшов, зачинивши за собою двері.
Бистро побіг до пристані, не застав там ні живої душі і сміло вийшов на парохід. Він знав добре, що в сю пору лиш один сторож є на нім, та той звичайно лежить у каюті і спить, як камінь. Відвязав човен, вскочив у нього і поплив тихенько, веслуючи проти води. Відпливши від місточка яку милю, справив човен поперек ріки і почав гребти з усієї сили. Без клопоту причалив до пристані на другому березі ріки. Дуже кортіло його лишити човен собі, бо се чейже також корабель і відповідна добича для пірата. Але роздумався, бо як за човном почнуть шукати, то можуть і їх найти. Вискочив на беріг і пішов зараз у ліс. Там сів під деревом і довго-довго відпочивав. Мучився дуже, щоб не заснути. Втомлений та сонний пішов далі в дорогу до табору. Ніч уже минала, а як дійшов до пісчаної мілини, то вже зовсім розвиднілося. Тут припочив знов, аж зійшло сонце і по-
