— Та се мабуть двері відчинилися. І справді вже сьогодня кінця не буде тим дивним речам. Іди, Сіде, зачини двері!
Саме ще в пору Том вліз під ліжко. Тут лежав він тихо-тихо, а потім поліз далі, що майже доторкався тітчиної ноги.
— Ой, так, так, я вже казала, — говорила тітка далі, — він був зовсім не такий злий хлопець, а тільки пустун. Все, знаєте, якісь дурниці і вигадки в голові. От як лошатко. Не думав він зле і серце в його голубчика було дуже добре. Старенька заплакала.
— Точнісінько такий був і мій Джо! — сказала пані Гарпер. — Усе бувало пустує та дуріє, але не був він самолюбом, ні, навпаки, був такий добрий, як рідко хто. А я, о Господи прости гріха! — я вибила його за те, що він зласував стару сметану, а я й забула, що сама її вилила, бо була скисла. А тепер прийдеться мені ніколи вже не побачити його на сім світі, мого бідного, скривдженого хлопчика, ніколи вже, ніколи!
І пані Гарпер гірко заридала.
— Я думаю, що Томові тепер краще там, де він є — почав Сід, — хоч і тут він міг краще поводи....
— Сіде! — і Том відчув той грізний блискучий погляд поза окуляри, хоч і не міг його бачити.
— Ні словечка більше проти мого бідного Тома, як його вже нема. Господь Бог вже опікується ним, а ти, добродію, журися собою. Ох, моя пані, не знаю, як я це пережию, як я житиму без нього. Таж він був усею моєю втіхою, хоч мало мені серця з грудей не виїв!
— Бог дав, Бог взяв! — Хай благословенне буде імя господнє! Але як гірко, як дуже гірко! Ще тої неділі пустив мені мій Джо ракету під сам ніс, а я його так вибила. Якби я була передчувала, що так скоро… Ой, якби він зробив це тепер, то я пригорнулаб його до серця та ще й поцілувала.
