людина для свого оточення як Велз — така тема, така розвязка, така мораль! Щось тут не те?
Так, не те. Справа в тім, що ми аналізували не справжню, а фальшиву мораль. Ми виходили з тої тези, що герої оповідання — це містер Клейтон і дух, і ми почасти помилилися. Так, вони герої для читача, але не для автора.
Ми робимо тут аналізу тектоніки оповідання, а не того вражіння[1], що воно справляється на читача, ми так-би мовити, заглядаємо в авторський рукопис, у його лабораторію. Головна-ж дієва особа для автора це… магічні паси.
Справжній сюжет оповідання такий: чи можуть існувати такі магічні способи, що через них людина може переселитися потойбіч, померти. Як бачимо, ідея з наукового боку надзвичайно рисковита. Сто шансів проти одного, що відповідь буде „ні“, коли навіть запитувати обивателів, а не філософів-марксистів. Отже вся авторська умілість скерована на те, щоб подати такі паси, як факт (Проте автор зоставляє собі й стежечку, щоб відступити, але про це нижче).
Почнемо нашим звичаєм з механічної мотивації, як з найважливішої. Нехай не смутяться душі читачів, що механічна мотивація в цім оповіданні обертається в психологічній сфері. Ми умовилися психологічною мотивацією називати таку, де управдоподібнюється вчинки героя, доводиться, що він мусив робити так, щоб прийти до траґічної провини. Зараз-же ми будемо розди-
