того ж я і того навчений з книжок, що найлегше керувати не багнетом, а «тінню від багнета».
І все ж таки, згадуючи про трьох героїчних міліціонерів Никопільського району, а не можу не уявляти собі фізіономії тих знавців, що характеризують радянську державу як «поліцейську».
І ще признатися. Харківські житлокоопи, харківська електрифікація, ба навіть збори осередку товариства «Друзів Дітей» менше, про мене, символізують наближення до соціялізму, ніж три міліціонери вісімдесяттисячного Никопільського району.
Я дуже хотів зфотографувати кого-небудь з тих трьох мушкетерів, але мені на це не пощастило.
За довгих своїх мандрів я ні разу не бачив міліціонера.
Одне тільки: у справі українізації в Никополі слабувато. Тобто місцеве начальство, мабуть, засвоїло в цій справі деякі тези, що в граматиці ідуть після речення: «нема над моркву», але тези ті, очевидно, занадто абстрактні.
Я вже казав десь про стінгазету двома мовами, про те, як переселенці, а надто їхні діти, говорять українською мовою, але це не заспокоїло мій допитливий розум. У день від'їзду з Никополя, рано-вранці я пішов швендяти по місту з офіціяльною метою розжитися платівок для камери.
«Все селянство говорить українською мовою, — міркував я, — мабуть що зате місто Никопіль говорить по-російськи, інакше звідки ж брав би свої відомості голова КНС, мисливець і рибалка».
З такими думками під кепом обслухав я шевців, кравців, «голярів», (а про мене, «парикмахерів»), хлопців, що чистять чоботи, дніпровських моряків, людей, що йшли на роботу в завод, і всякій люд, що ішов мені назустріч. Підслухав десь навіть і німців-колоністів.
І от, як не прикро це для мого німецького патріотизму, але навіть німці-колоністи балакали українською мовою, лише зрідка вкинувши дві-три німецьких фрази.
153
