в Никополі? Чи не треба було б предрайвикові повести оту делеґацію в таке місце, де обідають люди?
Чи дорого візьмуть за обід? — далі цікавився Енко, коли ми, кінець-кінцем, увійшли в їдальню. Чи ж добру подадуть їжу — цікавився він далі, коли ми сіли до столу. Чи й не треба делеґатам випити по одній? — ставив він запитання, коли вже замовлено було печеню. І чи скрізь вимерзла озимина, як у Никопільськім районі? — запитував він, коли на стіл поставили сіруватий хліб.
До речі, про озимину. Озимі хліба, окрім того, що годують людей білим хлібом і піддержують наш експортний балянс, годяться ще для того, щоб випробовувати всякої шерсти людей.
— На всім півдні України, на Донщині, на Кубані вимерзли озимі.
Слухайте тепер, що вам на це скажуть люди.
— Так, — скаже один, — це може відбитися на курсі червінця. Та ми гірші вже перебороли труднощі, переборемо й це.
Так сказав би представник Озету, кругленький, делікатний чоловічок, що оце одмовився від горілки і налив собі трішки пива.
— У нас вимерзли всі озимі на півдні.
— Так, — скаже другий, — нічого буде їсти хліборобові в степу. Він уже продав коня і корову.
Так сказав би робітник Шава, простий селянський чоловік, що скільки не робив на заводі, а зостався дядьком, добрим і скромним дядьком, представником Каменського заводу.
— На всім півдні вимерзли озимі.
— Так, — сказав би третій, — це дуже, дуже погано.
— І в нас у недорід люди їдять лободу: від цього хворіють і пухнуть діти.
Так сказав би великорос Тиков, робітник Дніпроперовського заводу. І взявся б за чарку, бо тяжкувато про таке балакати.
— Озимі вимерзли на всім півдні.
— Так! — сказав би Енко з Луганського заводу.
136
