протер окуляри і почав відповідати. „Так, українська мова дуже важка і це саме через її милозвучність. Грубе европейське чи російське вухо не може вловити тонкощів української мови. Нехай европеєць вимовить слово „паляниця“. Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко. Так, громадянка Орліва може провалитися на іспиті, бо вперто пише і називає себе Орлова, а не Орліва, як треба по-вкраїнському. Так, професор живе недалеко — в Народньому Університеті. Так, професор прекрасно знайомий з усіма українськими письменниками. В Сосюри й Хвильового він хрестив дітей. З Йогансеном він жив на дачі в Норвеґії. З Кулішем Пантелеймоном варив куліш на березі Дніпра коло могили Шевченка. З Кулішем Миколою вкупі писав „Дев'яносто сім“, при чім Куліш написав усіх тільки тридцять, а він, професор Нарбонов, шістдесят сім.“
Професор Нарбонов одяг фетровий віденський бриль і поважною ходою подався з залі.
Коли він вийшов на вулицю, до нього впнувся суєтливий суб'єкт у замурзаній сорочці: „вельмишановний пане й добродію, допоможіть бувшому учителеві ґімназії… жінка… діти… хоч копійок двадцять, добродію, повік за вас молитиму бога, сам я учитель!“
Професор Нарбонов велично одмахнувся од шахрая й намірився переходити вулицю. Але раптом йому спала на думку блискуча гумористична ідея. Він широко всміхнувся і став:
— Бувший учитель, пане, — ще раз спробував шахрай.
— Гей, ви: — сказав професор Нарбонов, — ви, здається, можете трохи балакати по-українському.
