КОЛИБ пень не був старий і переповнений, Вощинна Міль не була-б ніколи увійшла туди; та де за густо пчіл на кризі, там мусить бути кволість або появляються паразити.
Теплота улика піднялася в часі червневого медобору, і хоч віяльники працювали, що аж боліли їм крила, щоб инших охолодити, усі терпіли від спеки.
Молода пчола посувалася вгору до Очка по заялозеному витоптаному мостику. „Вибачте,“ почала вона, „та се я вперше літала за медом. Не були-б ласкаві сказати мені, чи се мій…“
,,… рідний улик?“ перебив Сторож. ,,Еге! Туди в середину, дурне насіння! Далі!“
„Сором!“ закричав десяток старих робітних з утомленими крилами і нервами; і була велика глота і чимало шуму.
Мала сіра Вощинна Міль, що притулилася була тісно у щілині містка, що-дня чекала сеї нагоди. Вона просовгнулася неначе дух, і, знаючи що старші пчоли викинули-б її зараз, прокралася до рамок з червою, де молодь, яка досі ще не бачила ні удару вітрів, ні колихання квітів, вела дискусію про життя. Тут вона була безпечна, тому що молоді пчоли толерантні до всякого чужинця. За нею прийшла пчілка, яку саме вилаяв Сторож.
,,Ну, як тобі подобався світ, Меліссо?“ запитала товаришка.
„Без серця! Я принесла повний набір першокласного добра, а Сторож велів мені забиратися і назвав дурним насінням!“ Вона сіла в холоднім продуві поміж кригами.
„Коли-б тілько ви були чули,“ сказала облесно Вощинна Міль, „нахабний тон Сторожа, коли він накинувся на нашу сестру! Ціла Громада піднялася.“ Вона знесла яєчко. Тілько для сього вона прокралася сюди.
„Було дещо галасу при Вході, засміялася Мелісса. „Ви були там, панно — ?“ Вона не знала, як обернутися до стрункої чужинки.
„Не називайте мене ,панною‘, я сестра усім опечаленим — саме робітниця-сестриця. Від вашої кривди моє серце кровавилось за вас.“ Вощинна Міль попестила Меліссу своїми мягкими вусиками і знесла нове яєчко.
„Вам неможна нестися тут,“ закричала Мелісса, „ви-ж не Королева-Матка.“
„Кохана дитино, я даю тобі найсвятіше слово чести, се не яйця. Се мої принципи, і я готова за них умерти.“ Вона підняла свій голос дещо понад шум і стук навкруги неї. „Якщо вам хочеться убити мене, зробіть се, прошу.“
„Не будь нечемна, Меліссо,“ сказала молода пчола, захоплена непорочно зложеними крилами Вощинної Молі, якими вона закривала безнастанне кидання яєць.
„Я-ж нічого не зробила,“ відповіла Мелісса, „се вона все те робить.“
„Ах, не доводіть до того, щоб ваша совість гризла вас пізніше, та коли ви убєте мене, то хоч напішить на мойому гробі, що вона любила своїх товаришів-робітників.“
Вощинна Міль захлипала, не перестаючи зносити яєчка, та подалася у товпу молодих пчілок, полишаючи Меліссу здивувану і незадоволену. Тоді ся підняла свій голосочок у темноті і кричала „Припаси!“ поки гурт пчіл, що наповняли кліточки, привітали її, і вона віддала їм свій набір.
„Боюся, що я образила тебе оце перед хвилькою,“ сказав голос за її спиною. „Я була при Вході цілих три години, і в таких обставинах можна скривдити і саму Паню-Матку. Та в мене не було думки образити тебе.“
„Нічого не сталося,“ відповіла Мелісса сердечно. „Прийде час, я сама буду колись на сторожі. Що-ж мені далі робити?“
„Ось іде поголоска про Молів Смертноголовок. Пошли відділ молоді до Очка, і скажи їм, щоб звузили його при помочи двох сильних одвірків з воскових кришок. Се підніме, що правда, горячість Улика, одначе нам годі мати Смертноголовок серед нашого медобору.“
„Мої крильця єдині! Я й не подумала-б!“ Мелісса мала усю здоровим пчолам вроджену ненависть до великого, пискливого, волохатого Пасічного Злодія. „Висипайтеся!“ гукнула вона туди, де була молодь. „Всі ті, що не кормлять дітвори, рушайте! Воскові Одвірки для Воріт!“ Вона проспівала приказ до кінця.
„Се дурниця,“ відповіла пушком покрита, одноднева пчілка. „Перш усього, я ніколи не чула, щоб Смертноголовка приходила до вулика. Вони такого не роблять. По-друге, будувати одвірки, щоб їх не пустити сюди, се кипрська видумка, недостойна бритійських пчіл. По-третє, коли ви довіряєте Смертноголовці, то й вона матиме довірря до вас. Будування стовбців показує недостачу самопевности. Наша кохана сестричка у сірому каже се.“
„Аякже! Одвірки се річ не-анґлійська і провокаційна. Се також страта вощини, необхідної для висших і практичніших цілей,“ сказала Вощинна Міль із порожньої комірки.
„Цілість Улика — то найвисша справа, про яку я коли-не-будь чула. Ви не учіть нас покидати працю,“ почала Мелісса.
„Ти, кохана, не розумієш мене, як звичайно. Праця то суть життя; одначе з'уживати цінну безповортну життєву силу та дійсний труд проти видуманої небезпеки, то се розпачливий абсурд. Колиб я тілько навчила — дещо толеранції — трошечки звичайної ласкавости до сього нерозумного старого страхопуда, якого зовете Смертноголовкою, то я не прожила-б даром.“
„Вона вже не жила даром, люба наша!“ закричало двадцять пчіл нараз. Тобі, Меліссо, треба бачити її святе життя! Вона саме присвятила себе поширюванню своїх принципів і — і — вона має дуже милий вигляд!“
Стара, лисувата пчола вийшла на кригу.
„Ті що будують одвірки — до Воріт! Виходьте і жувайте окрухи! Туди геть!“ казала вона. Вощинна Міль подалася набік.
Молоді пчоли потягли вниз рамками і шепотіли.
„Що се сталося з ними?“ сказала стара. „Чому називають вони одна одну ,кохана‘ і ,серденько‘? Щось висить у повітрі. І вона понюхала підзорливо. „Тут страшно душний запах. Неначе стара ганчірка. Чейже не Вощинна Міль, думаю, Меліссо?“
