На личку усьміх ясний бореться з сльозами,
Що сяють в о́чах, мов роса порання.
Перед сльозами і благанням ревним
Холодна втримливість як віск розтала, —
Самсон зняв річ до неї голосом непевним,
І таємничо мова залунала:
— Ти хочеш знати, звідки моя сила…
Тож знай: я Богом змалу був обраний,
І вже в той день, як мене мати породила,
Я назореєм Божим був названий.
І кучерів моїх ще з того часу
Холоднеє залізо не стинало,
І завжди я носив сьвятую ту покрасу,
І сьвятобливість се мою з'являло.
Мій волос має силу превелику,
Мене не подола весь люд ворожий,
Хоч-би його зібралось тут без ліку, —
Бо надо мною дух витає Божий!
Коли-б хто міг ті кучері обтяти,
Не вдержав-би в руках я й меч булатний;
Тодї зломить мене й маленькому дитяти
Було-б не тяжко, — я-б лежав безвладний.
Скінчив, умовк і зсунув брови темні,
Немов картавсь, що ви́дав таємницю;
Та швидко залишив картання ті даремні,
Як глянув на Далілу чарівницю.
Вона його так любо пригорнула,
В очах такая щира втіха грає;
Від чо́го-ж тая радість спалахнула,
Самсон того не відає, не знає!....
О горе, горе, краю палестинський!
Чи знаєш ти, яка тобі недоля?
Зрадіє ворог твій, люд філістимський,
Бо полягла твоя і влада й воля!
Самсон, заступник твій, надія та єдина
Відкрив чужинцї свою міць таємну,
