Та й згадав старий смутну пісню, що зложив божий чоловік, як умер батько Хмельницький:
Чи вже ж дармо тая безщасна Україна Богові молила,
Щоб міцна Його воля з-під кормиги лядської слобонила,
На позо́р та поругу невірним не давала, щастям наділила, —
Чи вже дармо вона Богові молила?
— Мабуть, що дармо, — думає собі Шрам, — мабуть, не така Божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-соли уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підійметься хмара, Боже Ти мій милий?.. Запорожжя перше було гніздом рицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків та лисиць. Оце, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу́, щоб під каламутний час людськи́м добром поживитись. Зави́дно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городово́го козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжя, як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщи́ну? Ні, ось підем рицарювати! П'я́нствувать та баглаї́ бить, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщи́ни, яко суєти мирсько́ї; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків, та тепер і ко́їть з-під руки в кня́зя, що хоче. Бачу, до кого він добирається — хоче Сомкові дружби доказати; та ще ж Бог нас не зовсім покинув, іще, може, набереться сотня-друга вірних душ на Україні!
Мізкуючи так, слухає, аж із-переду піднявся якийсь галас. Косили над дорогою косарі, а один упивсь, та й простягсь серед шля́ху; а Василь Невольник, мабуть, задрімав та й наїхав; от і зчинилась заверюха. Завзятий під ту чорну раду сільський люд ізробився.
Шрам стиснув коня острогами і підбіг швидче до ридвана.
— Карма́зини! — гукали п'яні косарі. — Ізнов розплодилась вельможна шляхта поміж миром! Та нам не вперше викошувати цей бур'ян по Україні!
