веселить дівоче серце. Гетьман він на всю губу, пишен і красен; та не згляне й не заговорить так од серця, як той бідний Петрусь. Отже треба коритись своїй долі; шкода́ й казати батькові або матері. Нехай і сам Петрусь про те не відає!
Став він очуня́ти, стала вона рідше до його надхо́дити, ніби боїться його й соромиться.
— Чого ти, Лесю, наче ховаєшся од мене? — каже він їй раз, піймавши її за руку.
Вона нічого йому не сказала, тільки слі́зки заблищали на очах.
— Не ховайсь од мене, серденько, — каже Петро. — Будь мені за рідну сестру. Не судив нам Бог жить із собою, нехай оддають тебе за іншого, а я до віку не перестану тебе любити, як свою душу.
— Лучче вже зразу розійтись та й не зустрічатись! — промовила Леся, та й вирвалась од йо́го, і пішла в садок виплакати своє горе на волі.
Отже нераз і послі того при́йде було і сяде в йо́го коло ліжка, — сяде, заспіває яку смутную пісню; усе, що на душі єсть, усе виспіває. Нічого було й не говорять, дивляться тільки одно на одного, а що на душі робиться, усе їм розумно.
А Сомко про те не думає й не гадає; та й Шрам і Черевань і сама Череваниха байдуже. Бо в ту старовину коли дівка заручена, то вже й годі, уже й не кажи, що не цей, а той мені люб, а то на ввесь світ піде слава. Тим то усі були й безпечні та й самі вони, Петро із Лесею, мовчки сумували.
Тільки-що знявсь Петро на ноги, аж ось надійшла Сомкові чутка, що воєводи од царя прибудуть швидко до Переяслава. Годі тоді в Череваня бенкетувати; рушив зараз Сомко у дорогу, щоб привітати їх у себе в гостині. А Шрам собі ждав — не дождався Ґенеральної ради, щоб, забравши з того боку усі козацькі потуги, і йти на Тетерю. Череванисі було на думці гетьманське весілля, а Черевань рад був гуляти хоч до віку між веселим козацтвом. І так між собою уряди́ли, щоб їхав він із дочкою під Ніжень до свого шуряка Гвнитовки, осаула полкового ніженського; а Шрам з сином мав їхати у Перея́слав до Сомка гетьмана і щоб, одбувши
