— А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе?
— В мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помилувані будуть…
— Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник. — Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій ка́торзі, на тих безбожних ґалерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрищеним миром, ізнов почув козацькую мову!
— Не мені дякуй за це, Василю, — каже божий чоловік: — дякуй Богові та ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів.
— Хіба ж я йому не дякую? — каже Василь Невольник. — Ченці звали мене у манастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товари́ство заклика́ло мене до коша, бо я всі гирла як свої п'ять пу́чок знаю; зазивав мене й кошовий, і отамання, як прохо́див я, повертаючи з неволі, через Запорожжя, а я кажу: „Ні, братчики! Піду я тому служити, хто визволив мене із бусурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби якнебудь йому подякувати”.
Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тільки сміявся.
— Ка-знає що́ ти, — каже, — городиш бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама.
Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:
— Скажи ж мені, божий чоловіче; ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що́ в нас діється за Дніпром?
— Діється таке, — одвітує божий чоловік, важко здихнувши, — що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на цій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жадного ладу між козаками.
— А старшина ж із гетьманом, на́ що?
— Старшини там багато, та ні́кого слухати.
