Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по йо́го рада станеться.
Гвинтовка тільки засміявсь. — Нехай, — каже, — б'є на здоров'я!
Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається, з молотом на пле́чах.
— Ти запорозька сторона, Остапе? — питає в йо́го вівчар з ціпком.
— Щоб вони, — каже, виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
— Як! За́ що це?
— За́ що? Є за що!… Гм! Сказано — не вір жінці як чужому собаці!
— Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?
— Еге! Ти ще не знаєш цих пройдисвітів! Це, коли хочеш знати, самі пали́води!
— Йо?
— І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. „Ось там це та те треба нам перекувати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було”, та й давай мене по́штувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
— Та то тобі на похмілля так іздало́сь, брате.
— Іздало́сь! — аж крикнув коваль. — А це ж як тобі здасться? Питаю ув Йвася: „З ким же ви, синку, без мене вечеряли?” А вона, сука, вже й перехоплює: „З Богом, скажи Йвасю, з Богом!” А дитина — звісно, мале, лукавства не знає — поглянуло на неї та й питає: „Хіба ж, мамо, то Біг, що в червонім жупа́ні?
Проїхали й мимо цих. Що ближче к царському наме́ту, то все трудніш було пробиратись. Коло наме́ту б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники та все кричать: „У раду! в раду! в раду!” хоч народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.
— Ну вже, брате, — каже інший, — з порожніми кишенями до жінок не вернемось!
А другий, сміючись: — Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани карма́зинах, які тиляги́ під
