„у вас є крам, а ми маємо купця?…“ Либонь же ми з тобою ніколи не крамарювали? Чи може вони не на ту стежку втрапили, чи в манівцях заплуталися?… (Глянув на Хведоску).
Хотина. Милости просимо, у господу! (Пішла в хату).
Степан. Засвіти же там свічку, щоб поночі лоба не розбили, — нехай роздивляться: де там у нас той крам?
Чикалка (силкується балакати по-московські). Йєхто, дискать, і дочка наша?
Степан. Здається, що це вона? Чого ж так засоромилася? Уклонись людям, та звичайненько: (Хведоска уклоняється).
Чикалка. Да-даІ Дискать, поклон как честь; а честь кагди єсть що єсть.
Степан. Не здивуйте! Вона у нас хатня, промеж людьми не густо бува, все більш під материним крилом, то навряд чи зугарна доладу й відповісти?
Чикалка. І при том і при єтом, дискать, засоромилася… Да-да! Дискать, у них, у дівчонок, очі в землю первою правилою… Да-да!
Степан. Ну, що ж, коли вже приблудилися, ідіть в хату: світло вже засвічено.
Чикалка. Да-да! Дискать, посидить, покушать, умственних словес послушать!.. Дискать, так воно завсегди у нас в Расеї! Да-да!
Степан. То ви аж з Расеї?
Чикалка. Дискать, коли чували, аж з-под самого Чугуєва!
Пилип. Та ну, йдіть вже, пане хозяїне, в хату, там набалакаємся. Ідіть попереду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчиняються?
Степан. Доброму чоловікові в середину, а лихому: і вікно — двері, і димар — ворота!.. (Пішли).
Чикалка (йдучи). Єхто верно! Дискать, как халамидник, так йон пролазить…
Хведоска (сама). Як на вугіллі стояла! В голові так все й заметушилося, у вухах ніби ціпами молотить!.. Від кого ж ці люди? Невже ж від Романа? І — і, не
