чуться по згнилій картоплі і по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба і од часу до часу викидає з просохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти.
— Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..
— Нема на вас сконання! не дають спати… — сердито бурчить невістка, і лавка скрипить під нею.
— Не-ма! — говорить баба у тон невістці і облизує ясна, де були колись зуби, і лиже зсохлі, запалі всередину губи.
Кисленького хочеться бабі, капустки, або розсолу спід огірків, а дрімота сплітає дійсність з снами: уривки казок, Отченаша і синові чоботи, важкі, як гори, що лишають по собі мокрі сліди.
Потому сон раптом щезає, як змитий водою, і баба чує своє маленьке тіло, якому твердо і зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.
Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу із неї і, як лушпиння з картоплі, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку і не хоче її покинуть.
Не багато місця займає баба на світі, куток під мисником, а всім заважає. Не багато з'їсть хліба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зів'ялі уста, як сухе листя:
— Ох!.. моя смертонько… де ти?
Тіло часом прохало. З тої горсточки шкури й кісток, з присохлого живота, порожніх грудей — добувалось непереможне, фантастичне бажання і заглушало розум:
— Мо-лоч-ка!..
Тоді невістку нападав сміх. Не говорила нічого, а тряслась од сміху грудьми, лицем і животом, аж кутні біліли між скривленими губами.
Бабі було так кривдно. Не дають молочка… Молочка не дають…
Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до сліз молочка хотілось, хоч знала, що його навіть слаба дитина не бачить.
Врешті невістка хапала віник і закривала бабу хмарою пилу.
— Ноги прийміть! Викину в сіни разом з сміттям!..