Раптом мою увагу приковує шафа. Спиняюсь. Досі наглухо замкнена, вона одхиляє сьогодні одну половинку дверей і в чорнім отворі біліють полиці, як зуби. Що там в середині?
На верхніх поличках знаходжу в слоїках саго і макарони, сушені груші й халву у круглих дерев'яних коробках; нижче — мішок жовтих волоських оріхів, які міняють від дотику позу і гарчать, як собаки.
Одчиняю коробку з халвою і разом з віком одриваю шматочок білого волокна. Кладу його в рот і ходжу далі.
Мене знайдуть на полі і привезуть до двору блідий холодний труп. Як його стріне панна Анеля? Хотів би я побачить. Її замучить сумління. От тільки — кров… Не люблю крови. Потече за сорочку, замаже одежу і запечеться… Найкращий спосіб — отрута. Наприклад — морфій.
Підходжу до шафи і виймаю пару оріхів.
Наприклад, морфій. І не трудно дістати. В сільській аптеці пана Адама напевно знайдеться. Або роздобуду в містечку. Лягти, заснути і більше не встати. Кажуть, отруєний морфієм терпить страшенні муки — але що значать короткі, хоч би найбільші страждання! Життя без неї далеко страшніше. Хіба мені жалко такого життя?
К чорту!..
Ще два оріхи і трохи халви.
Хоч пережиті од морфію муки мусять одбитись в лиці. Будеш страшним. Та коли цього боятись, то довелось би одкинуть такий властиво найлегший, найбільш приємний спосіб, як мотузок. Заклав шию у зашморг — й готово. От утопитись я, здається, нізащо не зміг би. Кинутись в воду і довго летіти кудись униз, коли холодне й мокре тече за сорочку і у халяви, а смерть поволі вливається в горло і в очі, і в вуха — і знати, що там є п'явки, риби, вужі і слизьке баговиння — ні, я би не зваживсь ніколи на се… Одно з двох: або отрута, або мотузка.
Мені ще трудно зробити вибір, мій мозок працює, розбирає усякі деталі, рівняє, я енергічно ношусь по хаті, лущу оріхи і повен рот маю халви.
Під ранок в мені виріс плян самогубства, а на столі купа лушпиння з оріхів.
Збираю його в хустинку і виношу нишком далеко за тік.
