менше ставала подібна до шпихліра, холод стояв у ній такий, що при розмові йшла з рота пара.
Мене прохали до товариства, але я йшов неохоче; хіба надія, що панна Анеля часом заскочить до зали і що мені вдасться раз зайвий скаламутить її холодний спокій своїм упертим зором — мирила мене з мало цікавим для мене товариством. Там засідали сусідні дідичі, гречкосії, що світили білими лобами при смаглих обличчях, з яких не встигла зійти ще літня смага, кругленький, рожевий і лисий директор сахарні, фабричний лікар і затабачений ксьондз. Всі вони мали велику шанобу до пана Адама за його рівний характер, солідність і гуманізм.
— Наш пан Адам — апостол!..
І «апостол» розбирав сварки та суперечки, мирив сусідів, давав усякі ради.
Вся компанія почувала себе чудесно, ксьондз сипав «віци» і чхав од табаки, знов чхав, лякливо озиравсь, чи не входить панна Анеля, і шептав такі анекдоти, що білі лоби червоніли од сміху і навіть солідний директор трусив своїм животом. Але пан директор не мирився з успіхом отця каноніка. Він часто їздив в столицю, знався із самим «графом Тишкевичем» і морозив публіку такою тонкою політикою, що всім аж очі лізли на лоб.
Я нишком хухав на пальці і од зануди водив очима по стінах, по великій гравюрі з Яном Собєським під Віднем, по портреті Косцюшко. Відтак роздивлявся альбоми або заглиблявся в «Moharta» Вінцета Поля з малюнками Андріоллі, з якого фантазія ілюстратора перла, як тельбухи з розпоротого живота.
Ні, на половині «мами Костусі» мені далеко краще! Особливо ранніми вечорами, коли зимове сонце вже сіло, а по хатах не світять ще світла. Пані Констанція має свої фантазії — в неї топлять соломою.
Долі лежить околіт, слизький, морозний, і з житнім духом. В грубі повно вогню, аж гуготить, а Стасік тримає в руках довгу солому, немов натягає золоті віжки і здержує ними огненних коней, що мчаться осліп і б'ють в нестямі сірими крилами диму. Світло од груби золотить протилежну стіну і круг Стасікової голови сіяє німб. Пані Констанція в задумі сперлась на руку, в тихій
