— Воли собі купиш, або десятину поля.
— Воли! Що мені з волів? Я сам досі був, як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м'ясо. Того він і сміливий і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай що там насмажила…
Молодиця поставила печеню.
Частують мене. Карпо трощить, аж сопе.
— І не хочеться вже їсти, — каже, — а треба.
— То не їж, коли не хочеш.
— Ба! А пам'ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?
— Пам'ятаю…
— І як я скочив рятувати Івана?
— Ну?
— А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим то й ба.
Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди їдуть у поле орати, а він, до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: двічі, каже, на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам'яті, воно йому з незвички й вадить.
Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви сумежні, орю я свою — і диво мені, що Карпова стоїть облогом, не орана. Що воно за знак? чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та повертаючи з поля й зустрівся з ним.
Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.
— Що, — питаю, — підновив кров свою трохи?
— Та підновляю… Зразу не можна… Ти думаєш — легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, — локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш… Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мене грає, сміливість у собі почуваю… так, здається, орлом би й полинув. От тільки не відаю, що корисніш для здоров'я — чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світа бачив, чув, може…
