— Чи не в ченці, часом, гадаєш постригатися? — жартують було.
— У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю…
Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості…
Ми з Карпом товаришували, — звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили… Оце в неділю збираюсь було на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охітніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.
— Ходім, — каже, — до мене, я тобі краще щось розкажу.
Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку й почне він говорити, почне оповідати, — про що вже він мені не розкаже. І як люди по чужих землях живуть, і де які звіри водяться, і що всередині у людини робиться, яке серце, з чого кров, і як вона по жилах біжить. Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини… А часом, зіб'ється, заплутається.
— Ні, — каже, — не так, піду спитаю в учителя.
Недовго й ходив — поїхав учитель…
Засмутився Карпо, не їсть, не п'є, як ніч ходить… Глузують наші, на сміх його беруть…
— Що ти — батька рідного поховав, чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?
— Батька!.. що мені рідний батько? — пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися.
— А ти б до нової вчительки… вона б тебе довчила, — рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.
Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя — то він до мене на розвагу та й виливає журбу свою.
— Дивлюсь я, — каже, — на наше життя й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що
