запекло сонце, повіяв вітрець. Зруб та чагарник розлягся аж до самого села, котре звідци брилює тільки кількома стріхами, заново пошитими. Ото й Зарванці. Тут живе мій дядько та тітка.
Між зеленим, кострубатим чагарником заманячить де-не-де спутана шкапа. То хлопці пасуть коней. Он визирнуло засмалене обличчя хлопчика — з шматком хліба в руках. А он, при дорозі, знов двоє дітей. Старший — поважний такий. Стоїть і цигарку крутить і ніби не вважає на мене. Менший — білявеньке таке: роззявило рота, заклало назад рученята й тримає в них возика, та так штучно виробленого, мов і справжній віз. — Добридень, парубки! — «Дай, Боже, здоров'я!» — відказало два голоси; один — товсто, поважно, як і пристало курцеві, а другий — тонко та скоро, мов горобець зацвірінькав. Йду далі. От і вулиця курна; окопи заросли колючою повійкою. Знов діти. Дівчинка-восьмиліток забавляє свого трилітнього братика, котрий чогось розбегався. — «Не плач, — потішає вона, — прийдуть мамка з міста, принесуть булі. Кажи: дайте, мамо, бу-у-лі!» — Дайте, мамо, бу-у-лі! — «Кажи: дайте, мамо, к-е-е-е-тя!» — Дайте, мамо, ке-е-е-тя-я. Кетя? — знов питає хлопчик. — «Та вже ж кетя. Червоного». — Кляснуло хлоп'я в долоні й так погоже-весело засміялось. Мабуть, дуже зрадувалось, що буде їсти солодкого «кетя», та ще й червоного. Дві здорові сльозини ще не встигли впасти на землю й висіли на широкому веселому виду. Точнісінько квітка уранці: не встигне спасти роса, як вона вже сміється до червоного сонця.
Зза окопа визирнули сосни, розкішні, крислаті яблуні, а за ними й комин дядькового двірка. Здоровенне подвір'я чисте й зелене. На подвір'ї коло стайні порається над чимсь Явтух-наймит. Юхтове лице його розтягнулось усміхом на мій добридень.
Тітка за роботою. Сорочку дядькові вишиває. Як же зрадувалась стара, зобачивши мене! Скучно на самотині. Дітей немає.
— Ах ти, мій голубчику! Як же ти добре зробив, що прийшов. Дядько забрався на пасіку — хропе… А як прийде ніч — буде нудитися… Може, ти їсти хочеш? От скоро обід буде… Котра година?
