Хлопець добре розуміє Маринину штуку; він не вірить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однак йому стає страшно. Він відходить до канапки, як можна далі від вікна, і почина бавитись папірцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазія хлопцева вперто працює над фігурою Хо. Які в нього очі?. Мабуть, червоні, як у трусика… А ніс певно такий довгий та гострий, як у куховарки… а може ще довший… Борода біла та довга — аж до п'ят руки… Хлопцеві враз уявляються залізні тройчаки, що стоять у стодолі — такі руки в Хо… конче такі… Йому стає ще страшніше, він боїться поворухнутись, боїться зустрітись очима з таємничою пітьмою, хоч щось так і тягне його глянути в вікно, так і тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вікно, зводить очі… і весь холоне… Там, на чорному тлі шибок, щось біліє… то Хо… Божевільний жах охоплює дитину, поширшує зіниці, витяга обличчя, ворушить волоссям на голові, душить за горло…
— Діти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дітей спати!.. — розтинається голос матері й будить, як зі сну, хлопця.
Марина ставить хлопця на молитву.
— «Отче наш, що на небі…» — непритомно проказує він за нянькою, а сам дивиться вбік, на вікно. — «Нехай буде воля Твоя, як…» Ой, там щось руками маха, аж по вікні шкряба! — тремтить хлопець. — «Хліб наш щоденний…» Нянько, там щось дивиться в вікно… я боюсь…
— Вигадуйте, вигадуйте, то таки візьме вас Хо в торбу… Ну, проказуйте знову: «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні…»
Але хлопець вже не слухає няньки, він не може відірвати очей від вікна. Те вікно притягує його увагу, захоплює всі думки, запановує цілою істотою дитини. У вікно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних істот, усяких див, повна страхіття… І все це тиснеться до вікна, зазира в хату, ось-ось пролізе крізь дірку в розбитій шибці або з лоскотом відчинить вікно, кинеться до нього, наповняючи хату диким реготом…
Аж ось і ліжко. Хлопця роздягнено, він кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось і гасить світло.
