— О, це ще… ціпов'яз! Родився мудьом — мудьом і вмреш! — сказав Наум, махнувши рукою.
З того часу й прозвали Семена ціпов'язом.
А Наум хвалився людям:
— Двох синів маю та… з одного дерева і хрест, і лопата, мовляли ви… Цей, Романко, в мене хитрий, хоч кого обдурить!.. І грамоту добре знає, письменний… От — малий ще, а куди хочете «прошеніє» напише… Є його тих прошеній і в волості, і в мирового, і де хочете… Одно аж у «Крестьянское Присутствие» подав! І приняли! Аякже!.. Я ще виведу його в люди, як дасть Бог прожити… Ну, а молодший, Семен — той отак: за плугом ходити, сіно косити, ціпом махати… Сказано — ціпов'яз!..
Росли брати, зростали, та не були друзями, Семен це добре пам'ятав. Не однакову вдачу мали. Щирий та щедрий Семен ніяк не міг погодитися з лукавим та заздрим на чуже добро Романком. Чого б не попрохав, про що б не поспитав Семен у старшого брата — на все одна відповідь: «а що даси? Не раз лучалося, що Романко обдурював Семена, звичайно в дрібничках. Видурить що в нього та ще й регоче, коли той обурюється на брата за хитрощі.
Все це відпихало Семена від брата, і він жив самотньо, не маючи й межи хлопцями приятелів. Сопілка та думи були йому приятелі й побратими. А думи носились по його голові одна за другою, як хмари по небі, коли їх жене вільний вітер. «Чому?» «Навіщо?» «Чого?» — не давали йому супокою, і лиш одна буйна фантазія хлопця давала дивоглядні часом відповіді на ті питання… Романка віддали в економію за писарчука, і він дуже чванився новим прозвищем та новою жилеткою, котру батько вперше справив йому. Семен лишився на господарстві помагати батькові.
Збігло кілька років. Семен починав уже двадцятий рік, коли старий Наум помер, — лишивши ґрунт — шість шнурів — синам. Романа теж прогнано тоді з економії, де він був за прикажчика; він одружився, взяв половину батьківщини — три шнури поля, та поставив собі хату край села, де саме починалась його нива. Других три шнури взяла Наумиха.
