в мене люди без грошей, а ніхто не віддає«… Похнюпившись, поплентавсь старий додому з порожніми руками та й не гадав, що в дома дожидає його нове лихо, — соцький з десятником прийшли правити подать.
— Почекайте, люди добрі, — благав Хома, — я віддам. А тепер, їй-же Богу, не маю… хліба шматочка нема… Самі знаєте, який тепер рік тяжкий, — нема хліба, нема де й заробити…
— Ми вже це чули, старий! Давню пісню співаєш!… Нам — що! нам ригни, а дай, нам начальство велить. І так уже насміхалися за тії »недоїмки«… — загомоніли сільські посіпаки.
— Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!…
— Знайдемо, що взяти. Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.
— Кажу ж вам, що не маю! — скрикнув з серця Хома.
— Не маєш? Добре! Гей, бери свиту з жердки! — крикнув соцький на десятника.
Десятник прискочив до жердки й потяг Химину свиту.
— Не руш! — скочив Хома до десятника, і схопив свиту. — Не руш! я не попущу, щоб у мене грабовано одежу!… Ей, Химо, давай твого пятизлотника цим невірам, бо вони й душу витягли б з чоловіка…
Хима, що стояла досі німа та бліда, як смерть, почувши про пятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї й міцно вчепилася руками за віко.
— Не дам! — крикнула вона. — Не діждете взяти пятизлотника.
— Пусти, — штовхнув Хома жінку, — я сам достану…
