Возний. По крайній мірі — теє то, як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах, і — теє то, як його, — о жалобах і позвах?
Виборний. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав… (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився.
Микола. Поздоровляю вас, добродію… А з ким же бог привів?
Возний. З найкращою зо всього села, і всіх прикосновенних околиць дівицею…
Виборний. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А це що за парубок?
Микола. Це мій знакомий; іде із Коломака в Полтаву на заробіток.
Возний. Хіба-разві — теє то, як його — із Коломака через наше село дорога в город?
Петро. Я нарошне прийшов сюди з ним побачиться.
Петро. Це старший у вашім селі?
Микола. Який чорт! Він живе тільки тут. Бач, возний — так і бундячиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що й з рідного батька злупить!
Петро. А той, другий?
Микола. То виборний Макогоненко, — чоловік і добрий був би, так біда — хитрий, — як лисиця, і на всі сторони мотається: де не посій, там і вродиться. І вже де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?
Микола. Я догадуюсь. Тут живе одна бідна вдова
