Сонце, сонце… Біло-сніжні хмаринки, як піря, легенько пливуть краями неба і, здається, вартують красу-сонце, що соромливо кидає на білий мармур золоті поцілунки…
— Іш-іш! — У морі соняшного проміння купається ластівка.
Тихо-побожно гудуть дзвони, шумить телеграфний стовп і до вуха долітає мінливий гуркіт городського життя:
— Зз-уї… Трах-та-та… Зз-уї…
Біло-сіра брама собору одбиває невеличкі зігнуті тіні людей.
Старці.
Ось іронично посміхається дідусь; широке, з плюгавою лисиною обличчя, хитрі очі, низенький…
— Дайте, господа, що милость ваша…
Під кленом висока, загоріла, довгообраза жінка-старчиха звіром хижим поглядає на діда і лається:
— Чорт приніст тебе, не пропадеш!
— Еге-ж, раніше стояв коло Софії, а це знов сюди…
— Не спорте, Бог за всіх безпокоїться!…
