чим у мене їсти їх, зубів біг-ма. Сховала я їх… Встала моя Маринка.
— Ось на, кажу, покуштуй отсих груш.
— Се попові? — питає вона.
— Не чиї-ж, його.
— Коли попові, так смачні.
— Хіба ти куштувала?
— Учора согрішила, не втерпіла… спокусливі дуже… На загату злізла та дві зірвала.
Маринка їсть, смакує та прихвалює: такі, каже, як патока; розсипчасті, жувать не треба, так в роті й тають… Ось покуштуйте.
Лизнула й я; справді, на пречудо смачні, та шкода, що крадені… Виходить, що й я примазалася до гріха… Прости господи! треба-ж його якось спокутувати…
Під вечір, так вже от-от сонечку зайти, сижу я за ворітьми, корівку з череди визираю та про своє прегрішеніє з отими двома грушами вболіваю, думаю: спокусив сатана… чим же мені свій гріх іскупити?
Чую, в саду у попа шелест; глянула — грушу трусять, чимало попадало їх на сей бік. Бачу — отець Максим переліз через загату, збирає груші в сакви. Мене святі й надоумили, я зараз до його.
— Добрий вечір! І взяла благословеніє.
— Дай боже!
— Трусите?
— Пора.
— Не що й пора, нехай би ще на дереві з тиждень постояли, та ліпше обтрусити, а то з листям обнесуть…
— Хіба?
Я й розповіла йому і про Іванця, і про себе не потаїла, і чую — на душі у мене полегшало, наче хто камінь з неї зняв…
А через день, саме в середу, кличуть мене до волости. Думаю-гадаю собі: на що я їм, стара, здалася…
