Подумав я — наче й правду Венедикт каже: з чого справді житимемо? Заробить нігде; землі у нас — самі знаєте — і на одну сім'ю на омаль; а батько, немов наумисне, на лихо нам, навчив нас стельмахувати: коли-б яке инше у нас ремесло, а то — роби колеса; а з чого робить? не укравши — ні з чого… А на крадіжку на ту, — кажу вам, як перед богом, — часу йшло у нас більш, ніж на саму роботу. Отсе — поїдемо було полювати на обіддя, чи на спиці, чи на маточини, беремо з собою й двох синів, підлітків вже, щоб чатували, заким ми пиляємо деревину. Отак і зведемо у чотирьох день і ніч; а трапиться де поблизу поживитися, — часу на крадіжку хоч і менше піде, зате кілька день треба переховувати крадене: зразу в роботу не можна його пускати, боязко, щоб не набіг трус. Як став ото я собі рахувати да мізкувати — бачу: ні, правда не за Венедиктом, і дійшов своєю головою до того, що й ви радили: дешевше, мовляв, купити, ніж украсти… На лихо й ціни на колеса упали; зробимо стан, продамо баришникові, тільки на хліб; а тут і хліб дорогий став; з'їжа у нас велика: що заробимо — те проїмо, ніяк не зіб'ємось на заводини. Бідкалися ми тяжко. Тим часом новий пан оцей колишній ваш гайок продав попові. «Ну, думали ми, з попом може швидче уладнаємось». Пішли до попа: просимо у його лісу на віру: колеса спродамо, заплатимо.
— Се не моє діло, — каже нам батюшка, — ліс не мій; я купив його синові; єднайтесь з ним, а моя хата з краю.
Ми до поповича. Молоде воно хлоп'я тоді було, чи було йому й двадцять. Просимо його:
— Згляньтесь, паночку, на наші злидні, продайте нам дерева на віру.
Не згодився. На віру, каже, нікому нема у мене, тим паче таким злодіям, як ви.
Тяжко нам; а тут як прип'яли нас на весні за по-
