отсією пляшкою по голові, так або пляшка, або твоя голова надвоє!
— Який ти, Науме, сьогодні, ой вай! — мабуть лівшою встав.
— Надопік ти мені отим ланком, так що примів-би, межи вічі тобі плюнув…
— Пфе! Який ти!... Пфе!
— Ось слухай, доки я не пфекнув тебе: щоб ти мені до самої Покрови жадним словом і не згадав про той ланок. На Покрову я сам тобі скажу. Чуєш? Не доведи-ж тебе господи хоч одним словом нагадати мені до того часу! Я тебе тоді, як те кошеня задушу! Чуєш?
Мошко глянув на Олешка і спостеріг, що він не шуткома веде річ.
— Нехай і до Покрови… я мовчатиму, аби ви — аби Єлисей Савич не перебив… він теж…
— А що він?
— Хоче ланок придбати.
— Ось йому що покажи! — Олешко скрутив дулю.
— Він не для себе, він для Гречаного, за те, щоб висватав йому Коломійцівну…
Олешко не всидів на лаві, схопився і швидче побіг з корчми.
— Так отак ти… моїм добром поступаєшся проти мене моєму ворогові… — Олешко скреготів зубами гірш, ніж рипів у його під чобітьми сніг.
Збентежений, обурений прийшов Олешко на громаду. Хто-б глянув тоді на його, спостеріг-би, що в душі у його полум'ям палає, що він у ту годину — сам не свій.
На громаді як на те-ж повстала колотнеча. Рахунки збірщиків викликали нарікання кількох громадян. За збірщиків вступився Передерій, за громадян Олешко. Передерій слово — Олешко йому десять.
— Та вгамуйся ти, удоде смердячий! — гримнув старшина на Олешка.
