той шелюг, а воно так не можна. Хилку лозину і снігир зігне.
Слухай-же: злигався Дмитрик з отим брехунцем Рудим: зранку до глухої ночи у Рудого: поїть його, кормить, не дихає без його, наче його хто пришив до Рудого. Я не витерпів таки і кажу якось Іванові:
— Чи таки Дмитро пара Рудому? Він чесного батька син, а то безбатченко, та ще й брехунець. Стережись, Іване! щоб часом не обув Рудий Дмитра у пришви»… На моє воно й вийшло: тільки пришви на Іванів копил прийшлися.
Гуляв Дмитро, гуляв, гайсав з міста та до міста, так років з два, нагасався та до батька:
— Годі мені, тату, бурлакувати, женитимусь!
— Час добрий, синку, женися.
— Шукайте, тату, пари.
— І вже, шкода, сину! Нехай само серце знайде пару, а на мене не вповай.
— Коли так, тату, так я вже собі знайшов.
— Кого се?
— Варку Ходотиху.
— Кожум'ячишину вдову?
— Еге, — знаєте її?
— Не бачив, яка вона, а чув про неї. Хто-ж се тобі пораяв?
— Василь Рудий.
— Гарний сват… Що-ж, твоя воля, тільки пам'ятай, що в удови — два норови.
Та й більш нічого йому.
А сказати тобі, Якове, та Варка Ходотиха — молодиця, не взяв її кат! З себе чепурна, огрядна, чистючка така, наче вона не міщанка, а яка велика пані; бездітна і грошовита. Грошей — ще від батька принесла вона повен припіл, і чоловік добру торбу лишив. Чом їй не розкошувати! А тут жіноча муха залізла в ухо! Заміж, мовляв, притьмом! Убралася в червоний очі-
