Сторінка:Комаров Про запорожські вольності 1907.pdf/21

оповідання діда Розсолоди з села Чернишівки, Катеринославської губ. „Привілля так уже так що привілля! Тепер такого ні близько, ні далеко нема. Тоді цвіти усякі цвіли, тоді трави великі росли. Ось тут, де тепер у нас церква, так така була тирса, як оцей ціпок, що у мене в руці, як глянеш, так наче жито стоїть; а комиш, як той ліс — здалека так і біліє, так і вилискується. А що вже пирій, ковила, горошок, курай — то як увійдеш у них, так тільки небо та землю і видно, — діти було губляться траві. Оце підніметься угору, виросте, та впьять і впаде на землю, та так і лежить як та хвиля на морі, а поверх неї уже і друга росте. Підеш косить, косою не одвернеш, поженеш пасти коней, то й не побачиш іх, загониш волів, тільки роги мріють. Чи випаде сніг, чи настане зіма — байдужісінько: хоч який буде сніг, а трави не закриє. Пустиш собі коня, чи товаряку, чи овець, то так вони пустопаш і пасуться, тільки коло отари і ходили чабанці, а як заженеш овець у траву, то вони поміж нею наче комашня мріють. А що вже поміж тією травою та всяких ягід, то й казати нічого. Оце вийдеш було у степ та як розгорнеш траву, то полуницю так і