Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/723

— 249 —

Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на годину,
Та хоч старенький Божий глас
Возвисьте, дядино! Та ладом,
Та добрий складом, хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем з-переду і з-заду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.

---

I.

 Не видно нікого в Ієрусалимі,
Врата на запорі, неначе чума
В Давидовім граді, Господом хранимім,
Засіла на стогнах. Ні, чуми нема!
А гірша, лихая та люта година
Покрила Ізраїль: Царева война!

---

»Добри-вечір,« кажу, »тітко!« — »Ох, мабуть я згину... Чи далеко до Парнаса? Я так утомилась: Ледве-ледве несу ноги! — Літа мої, крила, Де ви ділись молодиї? Згинули, пропали, Як ті славниї піїти, Що оди писали. От-тоді було завчестя!...« »Пострівай, бабусю! Хиба й справді ти з Парнасу?« — »І справді, дідусю!... Я до тебе поспішала, Та в шинку зустріла Веселого бакаляра... Трохи одпочила, Та випили по чарочці...

Чого ж ти бажаєш, Мій голубе?« »Я до тебе, Сама, кажу, знаєш!« — »От-же далебі забула... Пристріт чи бишиха... Пошепчемо!... чи на старість Непевного лиха, Чорнобривки забажалось?!...« »Цур тобі, злий гаде! Стара паплюго, паскудо! От тобі й порада! От тобі й сестра з Парнаса: Морока та й годі... Іди ж собі, де взялася, А я трохи згодом Захожуся коло царів, Та »штилем високим« Розмалюю помазанних І з-переду й з боку.