Стеха. Нічого не треба; дайте тільки свій байбарак надіти сёгодні на вечорниці.
Галя. Добре, надівай, та так, щоб батюшка часом не побачив.
Стеха. Оце ще! хиба ж я справді дурна? Слухайте ж. (Въ полголоса.) Сёгодні прийдуть старости.
Галя (въ восторгѣ). Від Назара! від Назара!
Стеха. Та там вже побачите, від кого.
Галя. Хиба ж не від Назара, Стехо? Що ж, оце мене і справді лякаєш?
Стеха. Я вас не лякаю, я тільки так кажу.
Галя. Ні, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.
Стеха (лукаво). Я нічого не знаю. Де мені, клюшниці, відати про панські діла?
Галя. Ти смієшся з мене! Я заплачу, їй-Богу заплачу, і батюсці скажу.
Стеха. Що ж ви скажете?
Галя. Що ти мене перелякала... Теперечки не дай байбарака. А що, поживилась?
Стеха. Оце, які бо ви боязькі! вже і повірили!
Галя. Ну, що ж? від Назара?
Стеха. Та від кого ж більш? вже пак не від старого Молочая, нашого полковника.
Галя. Цур ёму, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз із хати втікаю. Мені навдивовижу, як ще ёго козаки слухають. Тілько у ёго, паскудного, і мови, що про наливку та про вареники.
Стеха. А хиба ж се й не добре?
Галя. Звісно! козаку, та й ще полковнику! Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, Остряницю, та про синє море, про Татар, та про Турецьку землю. Страшно-страшно, а хороше, так що слухала б не наслухалась ёго, та все дивилась би в ёго карі очі. Мало дня, мало ночи.
Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опісля, може, і обридне.
Галя. О, крий Боже! До самої смерті, поки вмру, все дивилась би та слухала ёго. Скажи мені, Стехо, чи ти любила
