Привикне, кажуть, собака за возом
бігти, то біжить і за саньми. —
То так і я тепер пишу:
Папір тілько, червило трачу.
А перш (Їй-Богу, не брешу!)
Згадаю що, чи що побачу,
То так утну, що аж заплачу,
І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну;
На неї гляну-подивлюсь,
І мов добро кому зроблю —
Так любо серце одпочине.
Як-би сказать, що не люблю,
Що я Украйну забраю,
Або лукавих проклинаю
За те, що я тепер терплю, —
Їй-Богу, братія, прощаю
І Милосердому молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали;
Хоч я вам кривди не робив,
Та все таки між вами жив
То може де-що і осталось. —
Чи ми ще зійдемось знову,
Чи вже на-віки розійшлись,
І слово правди і любови
В степи-вертепи понесли?
Нехай і так!... Не наша мати,
А довелося поважати.
То — воля Господа!... Годіть,
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого,
Свою Україну любіть;
Любіть її, бо время люте...
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
