Сторінка:Клим Поліщук. Тіні минулого (1919).djvu/38

Ця сторінка вичитана

лало огнище ночліжанів. Мені так побажалося побувати там, в крузі простого люду, і погомоніти з ними, тим більше, що могили козацькі я міг провідати другого дня.

Чим ближче я наближався до гаю, тим яснійше палало огнище, коло якого маячіли чорні постаті людей, а десь близько пирхали кони, чувся гомін.

— Добрий вечір! — привітався я.

— Добрий вечір! — загуло у відповідь.

Я глянув на гурт ночліжанів, який складався і літніх селян, парубків і підлітків. Серед гурту, коло огнища, на пеньочку сидів старий дідусь в кожусі і шапці і щось оповідав. Молодші з гурту принесли мені великого пенька, а дідок промовив до мене: „сідайте, чоловіче добрий!“

— Спасибі… Про що се ви оповідаєте, дідусю? — спитавсь я.

— Ет, отак собі, то про се, то про те, балакаємо потихеньку. Все про гіркі наші вжитки приходиться говорити. Мало тепер казок гарних, а старосвіцькі забуваються; найцікавійші казки складає само наше життя, що Бог-зна хто навіть схоче колись йняти вири їм! От ви, як видно по вас, навчені, всяку всячину напевне знаєте?

— Дещо знаю, а багато чого й не знаю, — промовив я.

— А чи ви чули що небудь про козацькі могили? Чи не говорять там про те, що вернеться