що вже давно мало статися… Вони відчули, що вони ніщо в порівнанні з тим, що зараз, з'єднавшись з органом, так запанувало над ними.
Дивна музика перетворилася в безмірну тугу, з якої виривавсь могутній протест болю. Станиславова душа з'явилась перед ними. Ось він, що зрікся блискучої людської слави; ось він, що тужить за коханою Янкою; ось він, що офірував себе самотности і забуттю; ось він, що весь вік на крилах звуків летів до вічного неба!.. Се був великий він, якого вони досі не знала ще.
Люде не могли далі стримати свого чуття. В кождого з них було серце, яке мало Бога. І ось те серце заговорило і заставило їх припасти чолом до холодної підлоги і молитися, молитися, молитися…
І коли щось метушливо-буряне повійнуло над їх головами гармонія славословних звуків потонула в хаосі реготу й плачу…
Струни задзвучали від нестримно-гострого болю, труби крикнули жахом останнього і дика дізгармонія занепокоєно замаяла крильми останнього моменту.
Всі почули, що сталося щось останнє… Схопилися на ноги і занепокоєно слухали як рвалися струни і лопались труби того органу, який грав ще їх батькам та дідам… Ксьондз прокинувся і закричав: „Скоріше на хори!.. Скоріше!.. скоріше!.. Він збожеволів!.. Хтось кинувся на східці, щоб вилізти на хори, але
