дасть… мене грім убє… Я злодій!… я прикидався добрим, а на других пеню зводив, тебе мав зарізати, щоб ти про лавку в селі не розказав… тепер кажи! Ось-ось мене Бог убє; розкажи всім, який я”.
„Та Бог з тобою, Денисе, що це ти думаєш? повір не мені, Богу святому, що як я побожився, так і не збрешу; буду держатись присяги, і тебе не попрекну ні в чім”.
Тут же Трохим його розважає, а тут грім так і рокотить, а блискавка аж за очи палить! Як стукне, як грякне, як лясне, як затрещать дуби, як запалає де верх дерева якого, як шарахнуть гілля — тут Денис і стане вні ума, і знов своє розказує, що він душогубець, злодій, прикидавсь добрим і все таке. Далі представляється йому старець, що свариться на його, і він почне розказувати, як убив його і все каже Трохимові: „Усім, усім це розкажи! нехай бережуться мене!”
Гримів, торохтів грім, далі став стихати, бо туча вже перейшла. Затих і дощик; тільки блискавка не давала нічого розглядіти; далі й та все потрошку усе тихше, усе менше, далі вже блискає тілько далеко. Роздивився Трохим, аж уже стало на світ займатись.
„Ходім”, каже, „Денисе! вже ми недалеко від свого села. Ходім швидче!”
„Братіку, Трохиме!” каже Денис, не сходаячи з місця, „боюсь ворухнутись! Усе мені чується грім, усе мені бачиться той анахтемський старець!… Трохиме, голуб-
9
