4 мая 1771 р. Як я тїшусь, що поїхав! Яке то людське серце, мій дорогий друже! Покинув тебе, котрого так люблю, з котрим майже не розлучав ся — і тїшусь! Я знаю, ти менї се вибачиш. Чи мої останнї звязки не були вишукані долею на те, аби трівожити моє серце? Бідна Лєоноро! А всеж таки я невинний. — Хиба се моя вина, що я забавляючись чарівною принадністю її сестри розбудив в біднім серцї Лєонори пристрасть! А всеж таки, — чи зовсїм я невинний? Чи я не підтримував її вражінь? Чи сам я не любував ся проявами її щирої вдачі, що примушували нас сміятись хоч і не були смішні, чи я — о, який же чоловік схоче на себе самого скаржити! Я хочу, дорогий друже, і обіцяю се тобі, я хочу поправитись, не хочу вже більше сю дрібку горя, яку нам подає доля, пережовувати, як се все робив; буду уживати теперішнього, а минуле нехай минає. Розумієть ся, ти, мій дорогий, правду кажеш, що людське горе було б далеко менше, коли б його люди — і Бог їх знає, чому вони такі — не старались з таким напруженнєм уяви охотнїйше виклика́ти в спогадах минулі нещастя, нїж байдужно зносити теперішнє.
Ти був дуже добрий, що сказав моїй матери, що я її дїло як найкраще полагоджу і як найскорше дам відомість про нього. Я говорив з моєю тїткою і зовсїм не уважаю її такою злою
