в себе чимало невеличких допливів Шполу, Попівку, Посоховату, Ольшанку і ін. Говорячи в загалї — обшир Звенигородського повіту, не маючи характеру країни лїсової, не набрав ся і характеру країни чисто степової. Тут зустрінеш, правда, степову рівнину, заслану зелено аксамітовим килимом, але вона не вельми велика і — глянь! убираєть ся вона в темний лїс! Лїси теж не великі. Років з півсотнї назад в околицї місточка Ольшаної були великі лїси, та їх сплюндровали пани. Далї зустрінете прегарну долину між горбами, а там знов глибокий байрак, підперезаний гаєм. Така різноманїтність надає обширу характер країни середної між степовою і лїсовою. Не почуєте тут того сильного стогіну, який реве під бурю в гаю; нема тут і того невблаганного приголомшування пустині, яким дише степ в лїтку підчас спеки, тут усе: і густа блакіть неба, і зелений, або жовто-золотий килим землї, і гомін гаїв, і журливий вид могил і тиха течія річок, і шкляний поверх ставів мають вдачу мягку, привітну, що не озьвірює, а лащить серце ласкою нїжної ненї; гріє єго теплом кохання, наливає в душу того лїризму, що вабить до спокою, до волї та до згоди і братолюбія між людьми. Найлїпшою красою природи видаєть ся північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут на вкруги містечка Ольшаної пороскидовали ся густі та людні села, що тонуть в сутій зеленї гайків та садів. Може бути, що краса природня сприяла, що в сему кутку, як і в суспільному з ним Каневського повіту, між людьми, найпаче ніж духовеньством живе прихильність до малярства. Правда, за нашого часу воно під'упало, але в першій половинї XIX. віку навкруги Ольшаної, ледви чи було хоч одно село, що б не було в єму свого маляра. З сего кутка вийшов не один такий маляр-художник — яким був на пр. Іван Максимович Сошенко. Не мало людей відомих і в нашому письменьстві вийшли теж з сего кутка, на пр. Петро Гулак-Артемовський, Іван Левицький, брати Лебединцеви і між ними основатель Київскої Старини і інч.
Так от в сему хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту єсть двоє сїл, таких, що їх по віки-вічні не забуде українсько-руський нарід і єго істория, а тим паче істория письменства українсько-руського. Вони до віку стоятимуть перед очима істориі нашого народно-национального відродження. А доки житиме на землї українсько-руський нарід, доки чутиметь ся єго мова, доки лунатиме єго пісьня, доти не підуть в непамять наймення тих двох сїл. В одному з них родив ся, в другому прожив свій вік дитинний сьвіточ нашого слова, генїй українсько-руського народа, той мужик крепак, Тарас Шевченко, що „на сторожі“ біля нашої национальности; на сторожі
